Перше соло! Все вийшло досить спонтанно. Я збирався з дружиною йти цей похід разом, але з деяких причин її вихідні не відбулися. «Ну і що мені тепер робити?!» — Подумав я, тримаючи в руках заздалегідь куплені квитки. «Відомо що — йду один!» — Продовжував я розмовляти сам з собою 🙂 Ну а якщо без жартів, то упускати можливість зайвий раз сходити в гори — ну просто не резонно.

Якщо запитаєте, чи було страшно — абсолютно ні (що здивувало мене самого). Невеликий мандраж або навіть швидше дискомфорт можливо і був присутній до відправлення потягу з Києва, а можливо і в потязі (так би мовити від передчуття), але коли я зійшов в Ясінях — все стало на свої місця і за відчуттями я був абсолютно спокійний. Навіть погода, яка відмінно вписувалася в який-небудь трилер або легкий фільм жахів (дивіться «Невідома сторона Закарпаття«) — не створювала навіть найменшого почуття тривоги (напевно, тому що там були веселі квиточки:).

Отже — наплічник на плечі і вперед. Залишаючи Ясіня, мимохідь повз останнього будиночка на підйомі, я зустрів місцевого аборигена, що рубав дрова. Привітався. Той у свою чергу поцікавився — чому я йду один і чи не страшно мені, на що я відповів запитанням: «А є чого боятися?» Тут же мене просвітили на предмет того, що в цей час (коли нагорі вже немає ні пастухів, ні овець) вільно гуляють вовки з ведмедями. Поклавши руку на серце, це мене не злякало. Навіть сам не знаю чому. Швидше за все тому, що я вже був морально налаштований йти і готовий був приймати все прийдешнє. До того ж якийсь запас світлошумової піротехніки теж давав якісь, хоч може і невеликі, але привілеї.

Погода справжній хоррор — сиро, сіро, хмари висіли так низько, що я був впевнений, що зможу до них доторкнутися власноруч підіймаючись на Петрос.

По дорозі зустрів трьох туристів, які сказали, що там (нагорі) невидно нічого, чим мене трохи засмутили. Але того, що я був уже в горах виявилося більш ніж достатньо, щоб бодрячком поскакати далі. У лісі було цілком комфортно, панорама дерев проглядалася непогано, дорогу маркована.

Приблизно в обід я вийшов на полонину Шиса. — Ось де точно був хоррор. Місцеві будиночки можна було розгледіти підійшовши до них метрів на 10, а сама ця вся картина (без людей і в тумані) скидалася на уривок з якогось фільму про кінець світу. Трохи проінспектувавши місцеві визначні пам’ятки у вигляді стай і лопухів, я вирушив далі. Йти було не важко, але дуже сиро. До того ж почав накрапати дощ. Так, пробираючись як головний герой мультфільму «Їжачок у тумані» (в пошуках свого ведмедя), я вийшов на полонину перед Петросулом, де зробив невеликий привал. Там то мені і відкрилася неймовірна картина — полонина раптово повністю очистилася від хмар і туману (можна подивитися у фільмі), які взяли її в коло зі мною по середині. Видовище було фантастичне — хмари були такої щільності, що здавалося об них можна просто спертися.

Ну а далі Петросул і Петрос — обидва в молоці. Зазначу тільки те, що цей перехід між двома вершинами мені дався досить непросто — вологість була така, що доводилося зупинятися кожні 30-40 кроків, щоб віддихатися — легеням просто не вистачало повітря та нападала немала задишка. Петрос мене зустрів в тумані, через що затримуватися там сенсу не було. Ну а шлях до Рогнєски (близько 4 км) у мене зайняв щось близько 40 хвилин, які я пройшов дуже легко (без втоми і браку повітря). Там (в будиночку КБЗ), я і залишився на нічліг. У загальному від старту в Ясінях і до вечірнього привалу я пройшов щось близько 19,5 км. Причому якоїсь помітної втоми не було. Єдине, що мене напружувало, так це те, що я був мокрим як плющ від п’ят і до колін. В іншому — сухо і комфортно. Так, до слова, в будиночку на нічліг зупинилися ще двоє подорожніх з Львівщини — Ігор і Олег, які розбавили мою самотність і я мав можливість поговорити в людьми, а не сам з собою, волаючи пісні і жартуючи про себе, як я це робив під час підйому на Петрос.

Другий день обіцяв пейзажі. Так воно і сталося, але в добавок мене ще й порадувало видовище дихаючих гір. Ось це було справжнім виносом мозку. Нічого подібного раніше я просто не бачив, а попередній день в тумані коштував того, щоб побачити це. Навіть описувати не буду намагатися — просо дивіться нижче.

Власне так і закінчився мій перший соло. Резюмуючи скажу — я отримав справжнє задоволення від ходіння наодинці. Чому? — Тому що це виклик самому собі! Тому що ти розраховуєш тільки на свої сили! Тому що твої почуття загострюються і на навколишній світ ти починаєш дивитися зовсім по іншому! Тому що розумієш — ти на щось здатний! Тому що усвідомлюєш — хоч у чомусь ти незалежний (з дозволу самих Карпат, звичайно ж)!

Ну і на останок трохи фото

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *