Мрії треба по можливості втілювати, тим більше реальні. Певно, саме про це думали троє друзів з міста Харкова, плануючи свій похід у зимові гори. Якби вони тільки могли знати, які захопливі пригоди їм приготували двійко гарних хлопців (гуру) у змові з Карпатами …

Глава І. Дванадцять годин

Йдучи у гори ти ніколи не знаєш чого від них чекати. Але ти точно усвідомлюєш — все, що вони тобі подарують, буде від чистого серця. Можливо це прозвучить трохи пафосно, але ще жодного разу повертаючись із Карпат я не відчував радості від того, що з ними розлучаюся, і так само, які би складнощі не сталися із мною у поході — я ще ніколи не жалкував про проведений з ними час.

Для моїх харківських друзів усе трохи інакше… було до повернення. Вони йшли у гори не скільки задовольнити своє карпатське его, скільки відпочити від міста і звичайних буденних клопотів. Місто з’їдає, руйнує щось істинне та справжнє у кожному з нас, і якщо не давати собі перепочинок — ти неодмінно станеш жертвою … без думок і мрій.

Отже, нас таких «спраглих до перепочинку» було восьмеро. Не буду вдаватися у деталі розповіді про трансфер у гори, але він виявився доволі різноманітним завдяки вислову «Єслі ми астановімся — ета будєт іскуствєнно». Відтак лімончела і коньяк зробили дорогу до місця старту малопомітною.

Мандруючи горами у мене є чи не найголовніше кредо — «ми не шукаємо легких шляхів і якщо можна кудись влізти — я обов’язково влізу». Але не цього разу. Зважаючи, що з нами йшли новачки зимових тревелів, ми з Bruklin’ом шукали саме найлегший шлях до полонини Гича. Перевтомлювати народ у наших планах точно не було, а мандри бебєнями ми лишили на спільний похід. Іронія у тому, що Карпати реготали з нас і наших думок про найпростіший маршрут із найближчої гори. Вони точно знали, що він стане зашкально складним навіть для нас обох.

Почалося усе весело і впристрибку. Погода радувала душу невеликим морозцем та повільно падаючим снігом, посипаючи наші голови як солодка пудра торт із бісквітними думками. Йти по накатаній ЗІЛами стежці було легко і невимушено. Всі жартували.

Проминаючи крайній лісорубний пост з останніми людьми на планеті, яких нам довелося зустріти аж до повернення у цивілізацію, ми ввічливо привіталися помахавши руками. У відповідь отримали посмішки та вираз облич, що мене відверто насторожив. Вже буквально за кількадесят метрів я отримав усі відповіді «загадки Джоконди» — то було співчуття. Саме тоді, коли закінчилася розкатана лісовозами дорога, задзвенів перший дзвоник про те, що сьогодні ми точно хапнемо жесті. Але на той момент підкорювачі Гичі перебували у настільки ейфорічному настрої, що про труднощі просто не хотілося думати. Навіть харківські друзі у перший раз вступивши у море бялих гувєн та просівши по коліна, все ще танцювали і співали, поступово забуваючи про рідне місто.

Другим неприємним для нас дзвоном була річка Свіча і зруйнований міст, який форсувати можна було хіба що вбрід. Втративши пів години та пересуваючись куширями уздовж берега, нам таки вдалося віднайти ту частинку переправи, яка би дозволила комфортно опинитися на іншому боці русла. Але навіть і тоді, та ще після наступних двох «бродів» ми лишалися незламні.

Після 4 годин тропива до всіх врешті почало підкрадатися прозріння. Першими на сполохі забили друзі-харків’яни, які до цього бачили стільки снігу хіба що у фільмах. Про цензуру ніхто тоді не думав — речі називали своїми «іменами», поміж рядків згадуючи «двох гарних хлопців».

Відверто кажучи я був спокійний увесь похід. Не було паніки навіть попри те, що у подібній ситуації я опинився уперше, маючи до того ж за плечима відповідальність принаймні за шістьох таваріщєй (думаю у Bruklin’а були схожі думки). Похитнуло мене лиш кілька разів.

Перший — коли прокладаючи стежку попереду групи я відчув, як мої калоші набрали з півлітра смачної джерельної водички. Так, це було воно – одне із русел Свічі, яке під снігом можна було впізнати тільки на дотик (що, власне, я і зробив). Тоді я не кричав, навіть не лаявся, я просто у голос згадав про самку собаки. Адже я чудово розумів, що далі часу насолоджуватися ваннами у мене вже не було і аби мої пальці не перетворилися у морозиво, я мав маслати удвічі швидше. Яке ж було моє здивування, але наш рух уповільнився у ті ж два рази, оскільки зайшовши у зону лісу нам довелося окрім боротьби зі снігом, воювати ще із вітряними млинами у вигляді буреломів.

На диво, інтенсивно борсаючись у півметровому снігу вода у шкарах поступово перетворилася у тепленький чайок, настояний на несвіжих шкарпетках, у результаті чого боятися про наслідки мого нещодавнього купання не довелося. Однак і зупинятися довше ніж на 5 хвилин теж не було часу та можливості.

Десь близько 20-ї ми почали Рагульний підйом — так окрестив його Женя. Іронічно, але ще на початку подорожі він запитав про його існування по маршруту, на що гуру в один голос сказали: «нє відєлі». І знаєте, що я вам скажу — кожен поважаючий себе мандрівник просто повинен знайти свій Рагульний хайвей на гору. Це фактично як отримати сера у Великій Британії. Звісно, друже, сера я тобі не обіцяю, але Карпатського бехаря — без проблем. І скажіть мені, а чи не привід за це бехнути?!

На початку набору висоти все було настільки легко (зважаючи на рівень снігу не вище черевиків), що я уперше повірив у «2 години Bruklin’a» до Гичі. Однак десь за кілометр, коли просів у снігу по груди, я знову згадав про самку собаки…, а ще про всіх її рідних і двоюрідних сестер. Паніка, подумаєте ви? Ні в якому разі. Врешті це саме вони (самки) не протоптали нам стежку і я мав цілковите право звертатися до них, як мені того хотілося.

Коротше, довго розповідати не буду про той неперевершений трах і крики позаду «всьо, їздєц» та згадки про «Властєліна колєц», з прокльонами у тому числі на мою адресу, я прокладаючи у зміні з Bruklin’ом магістраль, доповз до полонини Гича близько 1-ї ночі. Останні метри я цілком себе відчував Леонардо Ді Капріо і мріяв про свій, бляха, Оскар у вигляді горілого поліна в печі або хоча би сухих шкарпеток.

Підходивши до притулку, першою думкою було впасти на дерев’яні нари і не вставати. Мені навіть фактично видівся теплий випотрошений кінь, де можна було би зігрітися до початку наступної чудової днини — заряду в акумуляторах по відчуттям не було навіть підсвітити під оком. Але зайшовши, бажання тепла і ніжності, а також намагання хочь трохи згладити похідний день для колег по щастю, мене подолали. За хвилину залізний монстр вже тріскотів поїдаючи дрова, після чого я переодягнувся у кілька шарів чистої та сухої одежі, дістав пачку бубликів у глазурі і почав жерти як востаннє. Приблизно за годину почали сходитися такі ж ясні на голову та спраглі до мандрів як і я…

Так у чому ж суть відповіді на питання «як зробити людину щасливою»? — Поясню. Саме тоді і саме так, на полонині, у будинку, настав апофеоз першого дня нашого походу і перша відповідь на запитання.  — Ніхто не кричав, не лаявся, не сперечався – всі без виключення були щасливими … щасливими, що вижили!…

The end (завіса)…

Насправді, ніхто не виживав. Так, труднощі були, втома зашкалювала. Проте усе було абсолютно контрольовано, крім рівня снігу під ногами і погоди (хто би там не казав інакше). Від самого початку ми мали запасний варіант — зупинитися у лісі на ночівлю. Збудувавши екран, розпаливши ватру і випивши гарячого чаю — ніхто навіть не помітив би дискомфорту чи холоду. Йшли тому, що ніхто не хотів підвести іншого, показавши власну слабкість. Йшли тому, що вірили і довіряли.

Саме у таких життєвих ситуаціях ти маєш змогу оцінити його — те саме омріяне щастя. Саме тоді, коли у тебе бракує слів його описати – воно справжнє і найпотужніше.

Кажуть: «якщо хочеш зробити людину щасливою – зроби їй гірше, а потім як було». Бачить небо і всі люди на світі, ми з Bruklin’ом намагалися робити гірше собі і друзям як тільки могли. І дяка Карпатам, нам то було зовсім не складно. Але потім.., оте саме стократне «краще аніж було» залишило по собі феноменальний післясмак вистояного на межі свого терміну вина … Відчуття, коли до тебе приходить неймовірний стан, завдяки якому ти чуєш кожну клітину свого тіла, що жадібно впивається водою під час зневоднення і спраги … Ти щасливий по справжньому та безмежно! Для того, аби це відчути, мало отримати щось безкоштовно чи просто — потрібно це заслужити … Перемогти як мінімум самого себе і свої можливості. А якщо з тобою поруч ще семеро таких крейзанутих як і ти, котрі відчувають те саме — сміливо множ своє щастя усемеро!

Далі буде…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *