Мрії треба по можливості втілювати, тим більше реальні. Певно, саме про це думали троє друзів з міста Харкова, плануючи свій похід у зимові гори. Якби вони тільки могли знати, які захопливі пригоди їм приготували двійко гарних хлопців (гуру) у змові з Карпатами …

Глава І. Дванадцять годин

Йдучи у гори ти ніколи не знаєш чого від них чекати. Але ти точно усвідомлюєш — все, що вони тобі подарують, буде від чистого серця. Можливо це прозвучить трохи пафосно, але ще жодного разу повертаючись із Карпат я не відчував радості від того, що з ними розлучаюся, і так само, які би складнощі не сталися із мною у поході — я ще ніколи не жалкував про проведений з ними час.

Для моїх харківських друзів усе трохи інакше… було до повернення. Вони йшли у гори не скільки задовольнити своє карпатське его, скільки відпочити від міста і звичайних буденних клопотів. Місто з’їдає, руйнує щось істинне та справжнє у кожному з нас, і якщо не давати собі перепочинок — ти неодмінно станеш жертвою … без думок і мрій.

Отже, нас таких «спраглих до перепочинку» було восьмеро. Не буду вдаватися у деталі розповіді про трансфер у гори, але він виявився доволі різноманітним завдяки вислову «Єслі ми астановімся — ета будєт іскуствєнно». Відтак лімончела і коньяк зробили дорогу до місця старту малопомітною.

Мандруючи горами у мене є чи не найголовніше кредо — «ми не шукаємо легких шляхів і якщо можна кудись влізти — я обов’язково влізу». Але не цього разу. Зважаючи, що з нами йшли новачки зимових тревелів, ми з Bruklin’ом шукали саме найлегший шлях до полонини Гича. Перевтомлювати народ у наших планах точно не було, а мандри бебєнями ми лишили на спільний похід. Іронія у тому, що Карпати реготали з нас і наших думок про найпростіший маршрут із найближчої гори. Вони точно знали, що він стане зашкально складним навіть для нас обох.

Почалося усе весело і впристрибку. Погода радувала душу невеликим морозцем та повільно падаючим снігом, посипаючи наші голови як солодка пудра торт із бісквітними думками. Йти по накатаній ЗІЛами стежці було легко і невимушено. Всі жартували.

Проминаючи крайній лісорубний пост з останніми людьми на планеті, яких нам довелося зустріти аж до повернення у цивілізацію, ми ввічливо привіталися помахавши руками. У відповідь отримали посмішки та вираз облич, що мене відверто насторожив. Вже буквально за кількадесят метрів я отримав усі відповіді «загадки Джоконди» — то було співчуття. Саме тоді, коли закінчилася розкатана лісовозами дорога, задзвенів перший дзвоник про те, що сьогодні ми точно хапнемо жесті. Але на той момент підкорювачі Гичі перебували у настільки ейфорічному настрої, що про труднощі просто не хотілося думати. Навіть харківські друзі у перший раз вступивши у море бялих гувєн та просівши по коліна, все ще танцювали і співали, поступово забуваючи про рідне місто.

Другим неприємним для нас дзвоном була річка Свіча і зруйнований міст, який форсувати можна було хіба що вбрід. Втративши пів години та пересуваючись куширями уздовж берега, нам таки вдалося віднайти ту частинку переправи, яка би дозволила комфортно опинитися на іншому боці русла. Але навіть і тоді, та ще після наступних двох «бродів» ми лишалися незламні.

Після 4 годин тропива до всіх врешті почало підкрадатися прозріння. Першими на сполохі забили друзі-харків’яни, які до цього бачили стільки снігу хіба що у фільмах. Про цензуру ніхто тоді не думав — речі називали своїми «іменами», поміж рядків згадуючи «двох гарних хлопців».

Відверто кажучи я був спокійний увесь похід. Не було паніки навіть попри те, що у подібній ситуації я опинився уперше, маючи до того ж за плечима відповідальність принаймні за шістьох таваріщєй (думаю у Bruklin’а були схожі думки). Похитнуло мене лиш кілька разів.

Перший — коли прокладаючи стежку попереду групи я відчув, як мої калоші набрали з півлітра смачної джерельної водички. Так, це було воно – одне із русел Свічі, яке під снігом можна було впізнати тільки на дотик (що, власне, я і зробив). Тоді я не кричав, навіть не лаявся, я просто у голос згадав про самку собаки. Адже я чудово розумів, що далі часу насолоджуватися ваннами у мене вже не було і аби мої пальці не перетворилися у морозиво, я мав маслати удвічі швидше. Яке ж було моє здивування, але наш рух уповільнився у ті ж два рази, оскільки зайшовши у зону лісу нам довелося окрім боротьби зі снігом, воювати ще із вітряними млинами у вигляді буреломів.

На диво, інтенсивно борсаючись у півметровому снігу вода у шкарах поступово перетворилася у тепленький чайок, настояний на несвіжих шкарпетках, у результаті чого боятися про наслідки мого нещодавнього купання не довелося. Однак і зупинятися довше ніж на 5 хвилин теж не було часу та можливості.

Десь близько 20-ї ми почали Рагульний підйом — так окрестив його Женя. Іронічно, але ще на початку подорожі він запитав про його існування по маршруту, на що гуру в один голос сказали: «нє відєлі». І знаєте, що я вам скажу — кожен поважаючий себе мандрівник просто повинен знайти свій Рагульний хайвей на гору. Це фактично як отримати сера у Великій Британії. Звісно, друже, сера я тобі не обіцяю, але Карпатського бехаря — без проблем. І скажіть мені, а чи не привід за це бехнути?!

На початку набору висоти все було настільки легко (зважаючи на рівень снігу не вище черевиків), що я уперше повірив у «2 години Bruklin’a» до Гичі. Однак десь за кілометр, коли просів у снігу по груди, я знову згадав про самку собаки…, а ще про всіх її рідних і двоюрідних сестер. Паніка, подумаєте ви? Ні в якому разі. Врешті це саме вони (самки) не протоптали нам стежку і я мав цілковите право звертатися до них, як мені того хотілося.

Коротше, довго розповідати не буду про той неперевершений трах і крики позаду «всьо, їздєц» та згадки про «Властєліна колєц», з прокльонами у тому числі на мою адресу, я прокладаючи у зміні з Bruklin’ом магістраль, доповз до полонини Гича близько 1-ї ночі. Останні метри я цілком себе відчував Леонардо Ді Капріо і мріяв про свій, бляха, Оскар у вигляді горілого поліна в печі або хоча би сухих шкарпеток.

Підходивши до притулку, першою думкою було впасти на дерев’яні нари і не вставати. Мені навіть фактично видівся теплий випотрошений кінь, де можна було би зігрітися до початку наступної чудової днини — заряду в акумуляторах по відчуттям не було навіть підсвітити під оком. Але зайшовши, бажання тепла і ніжності, а також намагання хочь трохи згладити похідний день для колег по щастю, мене подолали. За хвилину залізний монстр вже тріскотів поїдаючи дрова, після чого я переодягнувся у кілька шарів чистої та сухої одежі, дістав пачку бубликів у глазурі і почав жерти як востаннє. Приблизно за годину почали сходитися такі ж ясні на голову та спраглі до мандрів як і я…

Так у чому ж суть відповіді на питання «як зробити людину щасливою»? — Поясню. Саме тоді і саме так, на полонині, у будинку, настав апофеоз першого дня нашого походу і перша відповідь на запитання.  — Ніхто не кричав, не лаявся, не сперечався – всі без виключення були щасливими … щасливими, що вижили!…

The end (завіса)…

Насправді, ніхто не виживав. Так, труднощі були, втома зашкалювала. Проте усе було абсолютно контрольовано, крім рівня снігу під ногами і погоди (хто би там не казав інакше). Від самого початку ми мали запасний варіант — зупинитися у лісі на ночівлю. Збудувавши екран, розпаливши ватру і випивши гарячого чаю — ніхто навіть не помітив би дискомфорту чи холоду. Йшли тому, що ніхто не хотів підвести іншого, показавши власну слабкість. Йшли тому, що вірили і довіряли.

Саме у таких життєвих ситуаціях ти маєш змогу оцінити його — те саме омріяне щастя. Саме тоді, коли у тебе бракує слів його описати – воно справжнє і найпотужніше.

Кажуть: «якщо хочеш зробити людину щасливою – зроби їй гірше, а потім як було». Бачить небо і всі люди на світі, ми з Bruklin’ом намагалися робити гірше собі і друзям як тільки могли. І дяка Карпатам, нам то було зовсім не складно. Але потім.., оте саме стократне «краще аніж було» залишило по собі феноменальний післясмак вистояного на межі свого терміну вина … Відчуття, коли до тебе приходить неймовірний стан, завдяки якому ти чуєш кожну клітину свого тіла, що жадібно впивається водою під час зневоднення і спраги … Ти щасливий по справжньому та безмежно! Для того, аби це відчути, мало отримати щось безкоштовно чи просто — потрібно це заслужити … Перемогти як мінімум самого себе і свої можливості. А якщо з тобою поруч ще семеро таких крейзанутих як і ти, котрі відчувають те саме — сміливо множ своє щастя усемеро!

Далі буде…

Я ніколи не писав рецензій до фільмів і не займався всілякого роду критикою чужої праці. Саме з цієї причини думки про те, сподобалось мені кіно чи ні, та причини такого суб’єктивного рішення, завжди тримав не далі своєї свідомості. Але переглянута сьогодні стрічка «Дика», 2014 року із Різ Уізерспун у головній ролі, дещо змінила мої уявлення про сінему, а головне, у чомусь, про життя в поході та гори.

Скажу відверто, сам фільм мені не сподобався і причин для цього кілька.

По-перше, абсолютно ніяка операторська робота. Фактично, жодної динаміки чи спроби підкреслити сюжет, реально — лише здебільшого статична картинка, яка не здатна була передати ні емоцій, ні краси природи, ні наголосу на якісь окремі атрибути сценарію. І не сподобалось не тому, що я вмію краще (ні, не вмію), а тому, що я знаю як це роблять ті, хто знімає по справжньому і професійно. Мінус.

По-друге, зовсім посередня гра головної героїні (вже не говорячи про решту). Я просто не повірив, що їй було важко. Чому? — Тому що знаю, як буває. Тому що знаю, як виглядають очі людини, якій важко. Тому що знаю, що відчувають ті, хто попри всі труднощі йдуть далі. Мінус.

По-третє, режисерська робота. Саме від цієї людини залежить як відіграють актори, як буде «творити» оператор і як себе будуть відчувати глядачі під час перегляду фільму. Не було ні відчуття зав’язки, ні кульмінації, ні розв’язки. Було пусте патякання, нелогічні дії та нудна картинка. Мінус.

І я би так і не додивився це кіно до кінця, якби не єдиний, але потужний його плюс – сюжет. До речі, прочитав би я спочатку рецензію до фільму чи його короткий опис, тоді точно помітив би це кіно як сміття.

Тож сюжет. Основна ідея досить проста — людина без надії і сподівань, майже у стані крайньої деградації віднайшла сенс життя. Банально, чи не так? Так і є, але все одно всі його шукають, і все одно кожен рано чи пізно потрапляє у стан, коли «все дістало», немає бажання ні «лізти вгору», ні «йти вперед», ні навіть «стояти на місці».

У фільмі ж розповідається про те, як дівчина, що виросла без батька, намагалася створити для себе майбутнє, і єдина людина, яка її надихала, вчила і показувала, що кольори є навіть там, же ти їх не бачиш – була її мама. Із втратою найдорожчої людини головна героїня не змогла заповнити тієї втрати, навіть коханою людиною, у результаті чого це привело до шляху у нікуди і розлучення. Саме з того моменту, без дому, без родини, без надії, «дика» прийняла рішення подолати чи не останню складність, яка би допомогла їй віднайти втрачений сенс життя. І, мабуть, чимало людей може сказати, що похід — не той спосіб, щоби перемогти своїх тарганів, але ніколи так не подумає людина, яка любить і ходить у гори.

Звісно режисеру та оператору варто і треба дорікнути за те, що вони просто зіпсували такий сценарій у бездарному фільмі, і зупинятися на тих невдалих сценах і кадрах, які так і не змогли перетворити це кіно на шедевр не буду. Але свої висновки зробити можна і таки варто.

Перше. Чому ходжу у гори я? – Не тому що я все втратив і мені треба щось віднайти. І не тому що я кудись тікаю. Ні, все що потрібно я вже віднайшов, а тікати – то взагалі не моє. Причина у іншому. Гори – то єдине місце де неважлива робота, курс валют чи вартість комунальних платежів. Місце де відсутня необхідність робити те, що тобі не хочеться чи не подобається. Гори – то цілком реальний родинний дім, куди ти повертаєшся незалежно від наявності статусу, привілеїв чи подарунків. То місце, де тебе завжди раді бачити. У відносинах з горами усе чесно – немає образ, заздрощів, зради. Є взаємна повага і визначене та сформоване ставлення. Там усе відверто – дощ, сонце, вітер, сніг, і відсутнє намагання приховати те, що є насправді, чи показати те, чого нема. Гори… – це перш за все справжня свобода!

Друге. У фільмі, як і у горах загалом, кожна складність ставить людину на рівень прийняття рішення задля виживання. Природа не запитує про твій настрій, депресію чи сенс життя — вона диктує правила, з якими ти або погоджуєшся, або їх ігноруєш і потрапляєш у неприємності, або просто повертаєшся переможеним туди, звідки прийшов. І я не говорю про тупість та намагання завжди досягати мети будь-якою ціною (цього гори теж не пробачають), я говорю саме про мудрість та вміння приймати правильні рішення, від яких залежить життя. Саме цього вчать гори.

Третє. Я переконаний, що той, хто йде у гори – віднаходить втрачене кожним із нас «саме те» щось «первісне», яке зробило із нас людину, і без якого ми поволі еволюціонуємо у зворотному напрямку. Лише з природою сам на сам можна відчувати себе повноцінним – без привілеїв, грошей та складнощів характеру, а з відчуттям справжньої істоти. І лише так ти зрозумієш для себе хто ти є насправді — «хижак» чи «жертва».

І нарешті останнє позитивне слово про фільм. – У кінцевій сцені дуже добре сказано (у моїй інтерпретації): «немає життя у минулому… немає життя у майбутньому… життя є тепер і зараз!» Це варте того, щоби запам’ятати!

P.S. Рекомендувати це кіно навряд чи візьму на себе відповідальність, бо перегляд може перетворитися на шкодування про витрачений час, але все ж поставлю фільму загальний плюс за висновки про те, що «усвідомлення людиною суті «тепер і зараз» вирішує більшість невирішених проблем»,  а «гори роблять таки людину справжньою»!

Перше соло! Все вийшло досить спонтанно. Я збирався з дружиною йти цей похід разом, але з деяких причин її вихідні не відбулися. «Ну і що мені тепер робити?!» — Подумав я, тримаючи в руках заздалегідь куплені квитки. «Відомо що — йду один!» — Продовжував я розмовляти сам з собою 🙂 Ну а якщо без жартів, то упускати можливість зайвий раз сходити в гори — ну просто не резонно.

Якщо запитаєте, чи було страшно — абсолютно ні (що здивувало мене самого). Невеликий мандраж або навіть швидше дискомфорт можливо і був присутній до відправлення потягу з Києва, а можливо і в потязі (так би мовити від передчуття), але коли я зійшов в Ясінях — все стало на свої місця і за відчуттями я був абсолютно спокійний. Навіть погода, яка відмінно вписувалася в який-небудь трилер або легкий фільм жахів (дивіться «Невідома сторона Закарпаття«) — не створювала навіть найменшого почуття тривоги (напевно, тому що там були веселі квиточки:).

Отже — наплічник на плечі і вперед. Залишаючи Ясіня, мимохідь повз останнього будиночка на підйомі, я зустрів місцевого аборигена, що рубав дрова. Привітався. Той у свою чергу поцікавився — чому я йду один і чи не страшно мені, на що я відповів запитанням: «А є чого боятися?» Тут же мене просвітили на предмет того, що в цей час (коли нагорі вже немає ні пастухів, ні овець) вільно гуляють вовки з ведмедями. Поклавши руку на серце, це мене не злякало. Навіть сам не знаю чому. Швидше за все тому, що я вже був морально налаштований йти і готовий був приймати все прийдешнє. До того ж якийсь запас світлошумової піротехніки теж давав якісь, хоч може і невеликі, але привілеї.

Погода справжній хоррор — сиро, сіро, хмари висіли так низько, що я був впевнений, що зможу до них доторкнутися власноруч підіймаючись на Петрос.

По дорозі зустрів трьох туристів, які сказали, що там (нагорі) невидно нічого, чим мене трохи засмутили. Але того, що я був уже в горах виявилося більш ніж достатньо, щоб бодрячком поскакати далі. У лісі було цілком комфортно, панорама дерев проглядалася непогано, дорогу маркована.

Приблизно в обід я вийшов на полонину Шиса. — Ось де точно був хоррор. Місцеві будиночки можна було розгледіти підійшовши до них метрів на 10, а сама ця вся картина (без людей і в тумані) скидалася на уривок з якогось фільму про кінець світу. Трохи проінспектувавши місцеві визначні пам’ятки у вигляді стай і лопухів, я вирушив далі. Йти було не важко, але дуже сиро. До того ж почав накрапати дощ. Так, пробираючись як головний герой мультфільму «Їжачок у тумані» (в пошуках свого ведмедя), я вийшов на полонину перед Петросулом, де зробив невеликий привал. Там то мені і відкрилася неймовірна картина — полонина раптово повністю очистилася від хмар і туману (можна подивитися у фільмі), які взяли її в коло зі мною по середині. Видовище було фантастичне — хмари були такої щільності, що здавалося об них можна просто спертися.

Ну а далі Петросул і Петрос — обидва в молоці. Зазначу тільки те, що цей перехід між двома вершинами мені дався досить непросто — вологість була така, що доводилося зупинятися кожні 30-40 кроків, щоб віддихатися — легеням просто не вистачало повітря та нападала немала задишка. Петрос мене зустрів в тумані, через що затримуватися там сенсу не було. Ну а шлях до Рогнєски (близько 4 км) у мене зайняв щось близько 40 хвилин, які я пройшов дуже легко (без втоми і браку повітря). Там (в будиночку КБЗ), я і залишився на нічліг. У загальному від старту в Ясінях і до вечірнього привалу я пройшов щось близько 19,5 км. Причому якоїсь помітної втоми не було. Єдине, що мене напружувало, так це те, що я був мокрим як плющ від п’ят і до колін. В іншому — сухо і комфортно. Так, до слова, в будиночку на нічліг зупинилися ще двоє подорожніх з Львівщини — Ігор і Олег, які розбавили мою самотність і я мав можливість поговорити в людьми, а не сам з собою, волаючи пісні і жартуючи про себе, як я це робив під час підйому на Петрос.

Другий день обіцяв пейзажі. Так воно і сталося, але в добавок мене ще й порадувало видовище дихаючих гір. Ось це було справжнім виносом мозку. Нічого подібного раніше я просто не бачив, а попередній день в тумані коштував того, щоб побачити це. Навіть описувати не буду намагатися — просо дивіться нижче.

Власне так і закінчився мій перший соло. Резюмуючи скажу — я отримав справжнє задоволення від ходіння наодинці. Чому? — Тому що це виклик самому собі! Тому що ти розраховуєш тільки на свої сили! Тому що твої почуття загострюються і на навколишній світ ти починаєш дивитися зовсім по іншому! Тому що розумієш — ти на щось здатний! Тому що усвідомлюєш — хоч у чомусь ти незалежний (з дозволу самих Карпат, звичайно ж)!

Ну і на останок трохи фото